День пам’яті воїнів - афганців.

15 лютого відзначають скорботний День пам’яті воїнів - афганців.

Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив, тих, хто недожив, недоспівав, недокохав.

Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тисяч.

Пік бойових дій припав на 1984 – 1985 роки. Для тисяч наших солдат, їхніх батьків та матерів, дружин, дітей розпочалася жорсока, кривава війна в Афганістані. Тривожні дні чекання, безсонні ночі та тривоги. Посивіли батьки. Тривожними були ці роки і для тих батьків, сини яких служили не в Афганістані, а на території колишнього Радянського Союзу. Де б не служив солдат, він у будь-який момент міг потрапити до Афганістану. Тому й не було спокою в Україні всі 10 років афганської війни, яка тривала вдвічі довше, ніж Друга світова війна.

Вже скільки років проминуло,

А біль у серце б’є і б’є…

Батьки старенькі, сивочолі

Стоять під пам’ятником чорним,

Де вибито ім’я твоє.

Синочку, синку!  Орле сизий!

Тобі було лиш дев’ятнадцять,

Ой, як же важко на чужині

Зустріти смерть свою зненацька!

Чужі люди, чужа віра,

Чужа та країна!

Які ж бо – то лиходії

Забрали в нас сина?!

Хай прокляті навіки будуть

Ті, хто почав війну в Афгані,

Хто тисячі синів прислав нам

Назад – у «чорному тюльпані»!

За що? За що так поступила доля

З тобою, з ними – з багатьма?

…Як приземлявсь «тюльпан» той чорний,

То день не  день ставав – пітьма!

Єднаймось матері усього світу!

Єднаймось проти зброї і війни!

Хай сміються  під сонечком радісно діти.

Хай живими залишаться Ваші сини…

…Сльози матері зрошують чорний граніт,

Протирає хустинкою сина лице,

Батько в розпачі стис кулаки – і мовчить…

Хто їм скаже:  як витерпіть горе оце?!

За кожним воїном-афганцем – свій життєвий подвиг, своя доля. Хтось повернувся цілий і неушкоджений, а хтось – скалічений.

Афганістан… Він став синонімом людського лиха, справжнього пекла: палюче сонце зранку, спекотний вітер – афганець, пісок, що не дає дихати, і … завжди хочеться пити.

Більше 65 років тому було покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна – остання. Вони не знали, що їх онуків також називатимуть ветеранами.

            Давайте ж і ми з вами будемо пам’ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває досі. У спогадах, снах і думках. Вони цього заслуговують.

                                         Хай буде все, що має бути:

                               І тихі радощі життя,

                               І слів чужих важке каміння...

                               Мені не треба співчуття.

                               Мені потрібне розуміння.